Friends HLILogoHLI Human Life International - Polska
Polski serwis pro-life

Три роки тому в санктуарії св. Йосифа у Гнівані було започатковано традицію Всеукраїнського паломництва чоловіків у день, коли Церква згадує св. Йосифа-Робітника.

Цьогорічне, четверте за рахунком паломництво, під гаслом «Як захистити наші сім’ї?», з огляду на скасування вихідного дня 1 травня через воєнний стан, було перенесене на суботу 4 травня.

Щоб отримати відповідь на запитання, яке стало гаслом цьогорічного паломництва, до Гнівані з’їхались чоловіки з Рівного, Житомира, Шаргорода, Козятина, Калинівки, Городка; з Хмельницького прибула спільнота Лицарів Колумба, і ще Лицарі Йоана Павла ІІ з Києва та Плебанівки. Багато чоловіків приїхали зі своїми родинами. Були також семінаристи міжнародної місійної семінарії «Redemptoris Mater» у Вінниці разом із духовним отцем Мирославом Цибульським. Початком урочистості стала адорація Пресвятих Дарів, коли зібрані у храмі молились Годинки до св. Йосифа. Захистити — від чого?

Конференцію виголосив випускник семінарії «Redemptoris Mater» у Києві, духовний наставник Центру св. Сімейства з Назарету о.‑др. Енріке Лопес Імбернон. Він говорив про загрози й виклики, що стоять перед сім’єю в сучасному світі. «Тема цьогорічного паломництва: “Як захистити наші сім’ї?” — сказав о. Енріке. — І перше, що мені спало на думку під час молитви, було питання: “Від чого?” Захистити — не “як”, а від чого»

. Коли папу Бенедикта ХVІ запитали, чому Церква зазнає стільки нападів від світу, він відповів: «Найбільші напади на Церкву походять ізсередини Церкви», — маючи на увазі гріхи. «Те саме, — продовжив о. Енріке, — можна сказати і про сім’ю. Адже найбільша загроза для сім’ї походить із самої сім’ї: це наші гріхи».

Процитувавши уривок із Послання до ефесян (6,12), він показав два способи, які люди часто застосовують, щоби втікати від боротьби проти справжнього ворога — диявола, і, як наслідок, піддаються його спокусам, що призводить до гріха.

Перший спосіб — фальшивий оптимізм (мовляв, у мене все добре, а як щось не так, так це у всіх так); другий — звинуватити у стражданнях своєї сім’ї тих, хто зовні (не така держава, погане економічне становище, через що немає грошей тощо), і вважати, що причини страждань і проблем у сім’ї — зовнішні. Ознаки деградації фундаментальних цінностей у сім’ї визначив ще 1981 року св. Йоан Павло ІІ в Апостольському посланні «Familiaris consortio». Це — хибне в теорії й на практиці уявлення про незалежність одне від одного чоловіка і жінки в подружжі. Воно походить від нерозуміння того, що вони є даром і допомогою одне одному від самого Бога.

Далі — серйозні розбіжності в розумінні авторитету між батьками та дітьми, звідки походять труднощі з переказуванням віри дітям.

Це зростання кількості розлучень; збільшення числа абортів і утвердження «контрацептивної ментальності»: думати не про те, щоб мати дітей, а щоб їх не мати. В основні цих негативних явищ, сказав о. Енріке, часто лежить спотворення ідеї та досвіду свободи. «Можливо, ми, пастирі, мало говорили про те, якою є справжня любов, і зараз люди не розрізняють християнську любов, яка походить тільки від Бога, від почуттів, емоцій, від людської любові, яка сама по собі є доброю, але потребує очищення», — сказав конференціоніст.

Посилаючись на Апостольське повчання «Redemptoris custos» («Опікун Відкупителя»), він говорив, що на початку як Нового, так і Старого Завіту ми бачимо подружні пари: у Старому Завіті — Адама і Єву, у Новому — Йосифа і Марію. «Але тоді як подружжя Адама і Єви стало джерелом зла, що огорнуло весь світ, — подружжя Йосифа і Марії стало вершиною, з якої святість розливається по всій землі. Спаситель розпочав своє діло від цього святого союзу, в якому проявилась Його воля очистити і освятити сім’ю — святиню любові та колиску життя. […]

В подружжі Йосифа і Марії народився Ісус Христос, котрий прийшов у світ щоб знищити брехню диявола, якій піддалось подружжя Адама і Єви, і показати, що Бог тебе справді любить. […]

Отже, бачимо, що ворог є; але знаємо і відповідь — увірувати сьогодні в цю Добру Новину, як увірувала Марія, що здійсняться слова, сказані Їй архангелом; як увірував Йосиф, коли йому явився ангел уві сні і, прокинувшись, він зробив так, як наказав йому ангел. […]

У цьому паломництві — паломництві віри — віра Марії зустрічається з вірою Йосифа. Те, що він зробив, є справжнім послухом віри. Тому сьогодні ми приходимо до святого Йосифа, особливо просячи про благодать віри, яку ми самі собі не можемо дати. Віри в те, що Бог нас любить; віри в те, що Христос насправді воскрес; що Він знищив нашу смерть і наш егоїзм, і ми можемо жити по‑іншому». Святий Йосиф, наголосив о. Енріке, є прикладом того, як потрібно виконувати місію батьківства — виховання дітей. Виховувати не за зразком сучасних батьків, які вважають за необхідне зробити так, щоб їх діти не страждали. Виховувати потрібно так, щоб діти вміли зносити неминучі земні страждання, у перспективі страждань Христа.

Свідчення: не боятися довіритись Богу Троє паломників поділилися свідченнями дії Бога в їхньому житті й житті їхніх родин.

Батько семи дітей житомирянин Францішек Сорочинський розповів, яку роль у його житті відіграла спільнота Неокатехуменальної Дороги. На початку подружнього життя йому було дуже важко повірити, що він зможе мати багато дітей: сам Францішек — старший із шести дітей, а його дружина Зофія — молодша з дев’яти. Про те, з якими труднощами пов’язана багатодітність, вони знали не з чужих слів і вважали, що багато дітей можна мати в «забезпечених» країнах — Італії, Іспанії, навіть в Польщі. «Коли був страх перед народженням наступної дитини, — казав Францішек, — я пригадував слова, які говорив катехіст Мар’ян (святої пам’яті професор Мар’ян Мачієвський — Прим. авт.), що “коли приходить дитина, Бог дає буханку хліба”. Поступово з’явилося житло; я працював, а спільнота братів вчила мене справжнього християнства. […]

Наслідком цього є те, що всі семеро дітей, яких нам подарував Бог, є в Церкві». Розповівши, як віра допомогла йому переносити страждання, пов’язані з хворобою, Францішек підбив підсумок: «Я вдячний Богу за ту історію мого життя, яку Він мені подарував; і якби довелось повернути відлік часу назад, я би нічого не міняв. Можна бути щасливим і прославляти Бога не тільки в радісні хвилини, але й тоді, коли є якесь страждання, якась хвороба, тому що в усіх цих фактах мого життя Бог присутній».

Великий Лицар Колумба браїлівської парафії Олександр Грабовський розповів про кілька випадків, коли Боже Провидіння в буквальному сенсі врятувало його життя під час волонтерських поїздок до лінії фронту. Вперше — це була його друга поїздка на схід — коли він виїхав із Покровська за 15‑20 хвилин до початку обстрілу міста; вдруге на Херсонщині, коли їхав до Снігурівки і був за 7 км, йому подзвонили, що село вже зайняте росіянами. Незадовго до Різдва 2022 року, 1 грудня, Бог урятував його життя під Лиманом. «Я став ще більше вірити, — каже Олександр, — що Бог є і що Він ніс нас на руках заради тих справ, які ми робили[…].

Жодного разу я не виїжджав без благословення настоятеля, о. Юзефа, і спільної молитви з хлопцями. Я розумію і вірю, що Бог насправді нас чує, коли в таких справах покладаєшся на Нього. Адже людина фізично вряд чи могла б витримати стільки напруження». «Перемогою Бога в його житті» назвав місцевий мешканець, батько шести дітей (одна його дитина вже в Небі) Віталій Дембіцький, те, що він прийшов до віри завдяки своїй нинішній дружині Лесі, яка походила з католицької сім’ї.

Коли вони тільки почали зустрічатися — Віталій побачив, за його власними словами, «присутність Бога в її домі»: до них приїжджав священник і відправляв удома Євхаристію. Тому він без вагань погодився, коли дружина запропонувала піти на Службу до храму Божої Матері Ангельської (тоді вони жили у Вінниці). А 15 років тому вони, бажаючи поглибити свою віру, прийшли на катехези Неокатехуменальної Дороги.

В тому, що тепер подружжя мешкає у Гнівані, Віталій теж вбачає дію Бога. Адже неможливо пояснити по‑людському те, що у відповідь на слова: «Хочу придбати дім, але не маю грошей», він почув від власника: «То бери, живи, а будеш заробляти — будеш поступово віддавати». Складні часи роблять сильних людей Кульмінаційним моментом паломництва стала урочиста Свята Меса, яку очолив ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький.

Із ним співслужили єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович і численна група священників, що взяли участь у паломництві. «Я вважаю, — сказав для CREDO владика Віталій, — що паломництво чоловіків — це щорічне відкриття своєї місії саме цього року. Перше паломництво було під час пандемії; тепер, вже вкотре, паломництво відбувається під час війни; і кожен із нас, чоловіків, має відкрити своє покликання, свою місію на цей день. Ми сьогодні молимось за те, щоб Господь дав нам прагнення відкрити цю місію, відновив в нас духа відповідальності за дари, таланти, якими Він нас обдарував. І це чудово, коли чоловіки, мужі Божі, можуть разом гуртуватися на спільній молитві, на спільному прославленні Господа».

Про відповідальність за виконання покладеної місії Його Преосвященство говорив, проголошуючи проповідь: «Не треба й говорити, що часи, які ми переживаємо, складні. Є переконання, що складні часи створюють сильних людей. Сильні люди створюють часи комфортні, комфортні часи створюють людей слабких, а слабкі, своєю чергою, роблять часи складними. Ми прийшли до складних часів і повинні взяти на себе велику ношу. Сьогодні, опинившись у цьому храмі — востаннє я тут був у Рік св. Йосифа, — я бачу одну промовисту відмінність: дуже мало чоловіків. Ми знаємо причини цього.

Ми знаємо, скільки чоловіків, які могли тут бути, сьогодні на передовій або на інших ділянках, де вони нас захищають. І, треба сказати, завдяки ним ми можемо сьогодні відносно спокійно збиратися в храмах, молитися — також за них.

Є ще інші, кого нам бракує тут: це ті, що паломництво закінчили — закінчили паломництво усього свого життя. Вони виконали свої обов’язки. Вони предстали перед Богом, перейшли у той порядок, який Він створив, щоби там перебувати з Ним. Але ми ще тут. І чудово знаємо, що війна так сильно змінила наше суспільство, що воно не буде таким, яким до війни. Коли нам, завдяки Божій допомозі, вдалося вистояти в перший рік повномасштабної війни, деякі сказали: “Ми зробили це”.

Але забули, що в цьому, на самому початку, був Бог. Коли людина каже: “Я можу робити свої вибори, я можу робити свої кроки, Бог дав мені право на це” — вона може забути про дуже важливу місію, або дар, який їй дано: відповідальність. Бо свобода вибору закладає відповідальність. Любов закладає відповідальність. Будь-яка місія закладає відповідальність. Якщо раптом ми забудемо про це, то знову зіткнемося зі складними часами і будемо змушені знову робити з себе сильних людей — або благати Бога, щоб Він виховав із нас отих сильних людей, для подолання складних часів». «Святий Йосиф, — продовжив владика, — жив у складні часи. Це були часи окупації, це були часи невизначеності; це були часи, коли треба було слухатися наказів імператора окупантів і йти до Віфлеєма, щоб там пережити перепис населення.

Йосиф був людиною, що прийняла на себе певну відповідальність — від якої він хотів би відмовитись. Так, він, як і кожний інший ізраїльтянин, очікував, що на світ прийде Месія. Але в житті кожного так буває: “Я розумію, відбувається велике; але нехай воно відбувається за тином, у сусіда. Нехай інша людина візьме на себе цей хрест, а я такий сірий, непомітний, буду таким, яким є сьогодні”.

І тоді на місці Йосифа я міг би сказати: “Господи, роби цю справу, я навіть за це помолюсь, — але мене не треба до цього залучати”. Йосиф намагався так зробити, але Господь переконав його, і він не боявся прийняти Марію, прийняти Дитятко, і захотів розпочати нову сторінку — не тільки власної історії, але й історії спасіння всього світу. І ми, звісно, вдячні Господу Ісусу Христу, який помер за нас, який воскрес, і ми це зараз святкуємо. Але ми так само можемо сьогодні бути вдячними Йосифові за те, що погодився стати учасником історії спасіння».

Далі Його Преосвященство запитав: «Давайте станемо на крок назад і згадаємо слова, які не раз у серці промовляли: “Чому нас так мало і чому сьогодні бракує рук для оборони нашої держави?” Треба пригадати і міцно вдарити себе в груди в покаянні за те, що протягом років незалежності тільки за офіційними даними вбито абортами понад 30 млн українців. Комфортні часи породжують те, що зветься патерналізмом: коли всі біди ми готові скинути на когось. Хто винен? — президент, міністр, голова селищної ради…

Можемо будь-де шукати винних, забуваючи, що ми самі в цьому процесі». Нині в Україні є багато дітей-сиріт, які потребують усиновлення або патронатних родин, готових прийняти їх на деякий час: це і сироти при живих батьках, і ті, хто осиротів внаслідок війни. «Я хочу залишити думку, що не завжди можна стати щасливим батьком тільки тоді, коли зможеш сказати: “Це моя дитина”. Йосиф не мав змоги сказати це про Ісуса, але впустив у свою родину найкращого Сина, про якого можна тільки мріяти», — підкреслив єпископ. «Дивлячись на це паломництво, я думаю, що після війни — або вже й під час війни — ми будемо шанувати чоловіків, бо їх стає мало. Ми будемо шанувати їхню місію, але хочу сказати чоловікам: вони мають бути гідними цієї місії.

Нехай святий Йосиф буде нам сьогодні в цьому помічником. Нехай паломництво до санктуарію святого Йосифа утвердить в нас місію чоловіка, за яку Господь із нас питатиме. І нехай наша молитва буде почута!» — сказав Його Преосвященство на закінчення проповіді. Сила молитви залежить не від кількості учасників

Під час обряду Принесення дарів, крім традиційних хліба і вина, до вівтаря принесли роутер — як символ сучасних засобів масової інформації, того, що дивимось, читаємо, чим годуємо свою душу; а також символ вільного часу, технічних можливостей, свободи, яку Господь дарує для добра й любові, зв’язку і творчості — які ми, на жаль, можемо використовувати для себе, відчужуючись від Бога та близьких. Також несли кредитну картку, знак праці, того, що ми приносимо для сім’ї; та коровай, як знак вдячності Богу за землю, яку Він нам дав.

По закінченні Меси після співу Літанії до святого Йосифа єпископи Віталій і Радослав уділили спеціальне благословення індивідуально кожному чоловікові. Урочистість завершила Євхаристійна процесія навколо храму, під час якої учасники паломництва молилися Розарій. «Ми не можемо знати наперед, — сказав для CREDO єпископ Радослав Змітрович, — які плоди принесе ця молитва, як вона торкнулась серця кожного з учасників. Але, на мій погляд, велике значення має те, що ми молимося, що збираємось разом.

Наші чоловіки-віруючі також потребують підтримки, потребують побачити, що вони не самотні — адже у своєму звичайному середовищі, серед інших чоловіків, вони можуть так почуватися. Нас не було багато; але для тих, хто приїхав, ця зустріч тим більше цінна. Адже якість молитви, її сила не залежить від кількості тих, які зібралися»

. Фото: Ігор Богомолов і Вагнер Луїс Ґонсалвес


Джерело: CREDO: https://credo.pro/2024/05/366235

We use cookies

We use cookies on our website. Some of them are essential for the operation of the site, while others help us to improve this site and the user experience (tracking cookies). You can decide for yourself whether you want to allow cookies or not. Please note that if you reject them, you may not be able to use all the functionalities of the site.